Промова Сергія Жадана

Сергій Жадан на прийнятті з нагоди 25 років з відкриття Посольства Збільшити фото Сергій Жадан на прийнятті з нагоди 25 років з відкриття Посольства (© Посольство Німеччини) "Де починається Європа"

25 років – серйозний термін не лише для людини. Для історії 25 років – теж доволі багато. 25 років відділяють початок першої та другої світових воєн. Багатьом державам цього терміну цілком ставало на те, аби виникнути, спробувати означити себе на мапі світу й зникнути в безкінечному часовому потоці. До чого я веду? 25 років тому для України все лише починалось. Це була зовсім інша країна й зовсім інші обставини. Ми всі були зовсім іншими. І, думаю, не помилюсь, коли скажу, що Німеччина теж була дещо іншою. Іншим був світ. Не певен, що він був мудріший. Але в ньому ще стояли вежі-близнюки й не було кількох десятків воєн, які виникли по тому. Зокрема, в ньому не було нашої війни. 

Варто було б нині говорити про ці 25 років, як роки поступу й розвитку, аналізувати ті зміни, які відбулися, давати їм оцінку, пробувати обережно говорити про перспективи. Проте є одна дуже важлива річ. Ця річ називається війною. Почалася ця війна три роки тому. І початок цієї війни фактично змінює наше розуміння й наше ставлення до всього, що їй передувало. Три роки тому нашій країні знову довелось починати усе спочатку. Несподівано виявилось, що більшіть тих інституцій, які прийнято називати державними, знаходяться в стані напіврозпаду й слабко надаються до ефективного функціонування в умовах агресії та можливої втрати незалежності. Виявилось, що поняття кордону, боєздатності, безпеки, вірності конституції виявились цілком абстрактними й такими, що не завжди мають стосунок до реальності. Виявилось також, що доводиться цілком інакше говорити зі світом. Природно, що інтонації країни, яка воює, різняться від інтонації країни, де війни немає. Природно, що в мові суспільства, яке змушене захищатись і брати до рук зброю куди більше вимог, претензій та недовіри. Але в цій мові так само багато сподівання. Власне, саме про сподівання сьогодні й хочеться поговорити. 

Адже для нас, для України, все це почалось саме зі сподівань. Зі сподівань на нормальне цивілізоване майбутнє – без диктатури, корупції та цілковитої культурно-політичної залежності. Зі сподівань на себе, на свої сили та можливості. Зі сподівань, зрештою, на Європу. Саме Європа – умовна чи реальна, не так важливо – була тим формальним подразником, який вивів узимку 2013-го року на вулиці українських міст сотні тисяч людей. Саме непідписання угоди про асоціацію  Євросоюзм стало формальним приводом для початку української революції. Що стояло за цією потребою Європи? І наскільки ця потреба для нас, українців, насправді є важливою та необхідною? Підозрюю, що кожен, окремо взятий громадянин України, розуміє під цією умовною та абстрактною Європою щось своє. Хтось – цілком конкретні й зримі соціальні стандарти, рівень життя, економічні показники. Хтось – європейське культурне поле, невід’ємною частиною якого є і українська культура. Хтось – так звані європейські цінності, що б ми під ними не розуміли. Але, гадаю, був один аспект, який у трактуванні Європи поєднував і поєднує до сьогодні більшість українців. Це розуміння Європи, як певної (політичної, економічної, культурної, історичної) противаги тому пострадянсько-тоталітарному проекту, в який нас доволі безапеляційно заганяли всі ці роки. Європа, як противага сталінському реваншизму, Європа, як противага роійським імперським амбіціям. Себто, Європа, як можливість зберегти свою свободу та ідентичність, як шанс не розчинитись в черговому імперському експерименті. Безперечно, трактування доволі ідеалістичне й не надто об’єктивне. Але, за великим рахунком, краще ідеалізм романтиків, аніж приреченість скептиків.  

Себто, так чи інакше – вся ця ситуація три роки тому почалась із європейського вибору українців. Україна обрала Європу, і заплатила за цей вибір надзвичайно високу ціну. Власне, продовжує платити її й до сьогодні. Очевидно, це свідчить про усвідомленість цього вибору, про його невипадковість. Україна обрала Європу. Натомість, що Європа? Чи помітила вона цей вибір? І чи зважає вона на нього? Іноді складається враження, що ні. Іноді може здатися, що ми залишені сам на сам зі своїми проблемами. Йдеться не лише про позицію деяких європейських лідерів, які намагаються в то чи інший спосіб загравати з краною-агресором, пробують так чи інакше дає пояснення порушенню всіх міжнародних приписів та законів. Йдеться великою мірою й про суспільну реакцію, про розуміння «пересічними» громадянами Євросоюзу того, що в умовній близькості від їхні тихих, мирних міст, саме в цей час, в Європі, яка за останні сто років пережила дві світові бійні, третій рік триває криваве збройне протистояння, яке щодня забирає життя українських громадян. І, як це не дивно, подібне очевидне, здавалося б, порушення всіх можливих міжнародних норм, все одно не заважає багатьом європейцям пробувати захищати саме агресора, зламатипозицію тих, кого в Німеччині називають «Путінферштегерами». В цьому випадку показовим є нещодавній скандал із гравцем національної збірної України з футболу Романом Зозулею, якого вболівальники одного з іспанських клубів звинуватили в нацизмі за футболку з українським гербом. Звісно, це локальний випадок, який, утім, доволі показово характеризує ситуцію в цілому – ми далі змушені доводити всьому світові своє право бути собою, своє право на свободу та незалежність, нас далі змушують виправдовуватись за наше бажання опиратись і захищатись, за наш опір і нашу боротьбу.

Я далекий від того, аби нарікати й говорити про те, що Україна лишається незрозумілою, що Україну не чують, чи – якщо йти далі – про те, що Україну зраджують. Мені часто доводиться бувати в Німеччині, з виступами й презентаціями, і тому можу говорити скорше про ту увагу та підтримку, яку можна відчути від громадян Німеччини. Я не прихильник теорій змов і насправді бачу, що в тій таки Німеччині є велика кількість громадян (наскільки велика - меніважко визначити), які в ситуації українсько-російської війни не втрачають об’єктивності й розуміють, хто є окупантом, а хто не хоче бути жертвою окупації. Але зрозуміло, що за умов, коли твоя країна опиняється віч-на-віч із агресором, кожен вияв солідарності з цим агресором, кожна спроба виправдати агресію викликають обурення та нерозуміння. Втім, на моє глибоке переконання, жоден політичний популізм, жодна геополітична демагогія не дають нам підстав відмовитись від наших сподівань і запасти в тотальний скепсис. Мені видається, що європейський вибір українців залежить не від євробюрократів, а все таки від самих громадян нашої країни, які обирають для себе майбутнє. Бюрократія, звісно, річ серйозна, проте вона безсила перед суспільним бажанням боротися за свої права та свою свободу.    

Для нас і далі важливими є підтримка та солідарність. Я не даремно говорю тут саме про сподівання, а не скепсис. Зрозуміло, що три роки війни в нашій країні поменшало єврооптимістів і побільшало єврокептиків. Зрозуміло, що референдуми в Британії та Нідерландах, зміна стосунків із Польщею та відмова у наданні безвізового режиму не робить стосунки України та Європи тіснішими та відвертішими. Зрозуміло, що для нас кожен подібний крок сприймається як зрада. Зрада не лише України. Зрада демократії загалом. Зрозуміло також, що багато жестів та заяв європейських лідерів схиляє українців до думки, що всі свої проблеми ми можемо вирішити лише самі, що за нас ніхто не завершить нашу війну й не подолає нашу корупцію. Так і має бути, зрештою. Ми маємо зрозуміти, що це наша країна й відповідальність за неї маємо нести саме ми. Європа не має бути панацеєю. Але Європа, на моє глибоке переконання, й надалі має лишатись союзником. Інший шлях для нас усіх видається просто самогубчим.        

Україна намагається говорити зі світом. Україна намагається себе пояснити. Україна намагається говорити зрозумілою мовою. Це не завжди вдається. Передусім це, безперечно, наша проблема. Ми не завжди буваємо послідовними, не завжди буваємо аргументованими. Нам іноді бракує витримки, іноді – щирості. Але наша незрозумілість часто залежить і від співрозмовників. Адже зрозуміти може передусім той, хто хоче зрозуміти. І тут дуже важливою є позиція та політика інституцій, які покликані бути офіційними місткамиміж нашими країнами. Мені здається, що сьогодні, попри 25 років офіційних дипломатичних стосунків і відкриття німецької амбасади, для наших країн, наші суспільства й далі знаходяться на початку довгого шляху відкриття одне одного, розуміння одне одного. В умовах війни,  в умовах зміни світового порядку, заобставин, коли світ фактично стоїть на порозі надзвичайно серйознихподій та катаклізмів, ми просто приречені на відвертість та взаємопідтримку, ми просто мусимо разом відстоювати наші цінності. Можемо називати їх європейськими. Можемо називати їх загальнолюдськими. Головне – не забувати про них. Оскільки, коли вони забуваються, платити за них доводиться надто високу ціну.

Я вітаю всіх із цим ювілеєм і вірю, що наступний ювілей ми зустрінемо в мирній Україні, яка буде повноціним членом Європейського союзу. Сподіваюсь у нас усіх буде чудова нагода відсвяткувати 30-річчя відкриття німецької амбасади в Україні – тут, де сьогодні починається Європа.