Урочиста промова Маркуса Мекеля на прийомі в Посольстві Німеччини в Києві з нагоди 25-ї річниці відкриття Посольства після проголошення Незалежності України

Київ, 7 лютого 2017 р.  (Звертання)

Сьогодні ми відзначаємо 25-річчя існування Посольства в Києві і озираємося на багату подіями чверть століття. Дуже дякую Вам, пане Посол, за те, що запросили мене виступити тут.

Звернімо погляди на тодішню ситуацію:

Мирна революція в Центральній Європі поклала край комуністичній диктатурі. Люди рішуче використовували той вільний простір, який Горбачов навпомацки відпускав усе більше й більше. Падіння Берлінського муру зрештою стало передвісником перемоги демократії та свободи – так було відкрито браму для возз′єднання Німеччини.

Ще у підпіллі разом зі своїм другом мені вдалося заснувати Соціал-демократичну партію в НДР. Тоді за Круглим столом, починаючи з грудня 1989 року, ми обговорювали організацію вільних виборів та умови їхнього проведення у березні 1990 року, які потім уже відбувалися з перспективою возз′єднання Німеччини. З Гансом-Дітріхом Ґеншером, Шеварднадзе, Бейкером і міністрами закордонних справ інших країн-союзниць у Другій світовій війні ми обговорювали зовнішньополітичні рамкові умови возз′єднання. Воно відбулося потім у жовтні 1990 року.

Для цієї події вирішальним було те, що Горбачов і Шеварднадзе визнали право німців на самовизначення і суверенітет, а тим самим і на свободу вирішувати, чи належатимуть вони до НАТО. Горбачов зрозумів, що співпраця із Заходом на майбутнє матиме центральне значення для Радянського Союзу, що вирішити глобальні проблеми можна лише спільними зусиллями. У Паризькій хартії країни-члени НБСЄ в листопаді 1990 року визнали спільні цінності, які донині є обов′язковою основою відносин усіх європейських держав.

Невдовзі після того розпався Радянський Союз – імперія, яка з 1917 року і після наступної за ним кривавої громадянської війни була комуністичною, але ще будучи царською імперією, підкорила численні нації. Тепер постали суверенні національні держави, яких, як і Україну, їхня незалежність застала буквально зненацька. Хоча, звичайно, були й такі, які мріяли про неї.

Я добре пригадую розмови з Броніславом Ґеремеком у Польщі, який підкреслював значення незалежності України не лише для Польщі, але й для всієї Європи, і скаржився, що у Західній Європі це мало усвідомлюють. До речі, він уже тоді передбачав, що Росії нелегко буде визнати незалежність і суверенітет України і вказував на травми таких імперій, як Британія і Франція, що мали значні труднощі у тому, щоб насправді допустити незалежність своїх колоній. Попри всі історичні тягарі також Польща як одна з перших держав визнала Україну.

Україна добровільно відмовилася від атомної зброї – адже вона володіла понад 15 відсотками радянського ядерного арсеналу (а це набагато перевищувало той потенціал, який на той час мали Велика Британія, Франція і Китай разом узяті). У 1994 році Росія, США і Велика Британія у Будапештському меморандумі пообіцяли Україні безпеку її територіальної цілісності, визнання її кордонів і політичний суверенітет. Це було підтверджено односторонніми заявами Китаю і Франції, тож цю відповідальність узяли на себе спільно п´ять постійних членів Ради Безпеки ООН.

Ми в Німеччині та Європейський Союз як єдине ціле були надто зайняті протягом наступних років дискусією про поглиблення і розширення ЄС. Лише з початком нового тисячоліття Європейський Союз почав замислюватися над майбутнім оформленням нашого сусідства. Вам знайомі програми Європейського, а потім Східного сусідства. Вони діяли за взірцем попереднього розширення: здавалося безперечним, що ці країни будь-що йтимуть шляхом демократизації та ринкової економіки. Вірилося, що можна ставити умови, а при правильній поведінці ми були готові надавати підтримку. Надто слабо усвідомлювалася тоді небезпека. Ми були ще дуже далекі від того, щоб зрозуміти, що в інтересах самого Європейського Союзу, аби його сусіди слідували орієнтації на цінності ЄС і що слід і заради власних інтересів підтримувати їх у цьому.

Помаранчева революція стала тоді як грім серед ясного неба.

Ми в Європейському Союзі насправді не були готові до цього і з подивом помітили, що населення тут не готове до того, щоб їхні голоси вкрали і зрештою домоглося зміни керівництва держави. Потім з´явилася велика солідарність у Європі. В Німецькому Бундестазі я на дискусіях з солідарності носив помаранчевий шалик, побував тут на Майдані та брав участь у демонстрації у Варшаві перед українським Посольством. Чи були тогочасні європейські ініціативи й зусилля щодо підтримки України достатніми – про це можна сперечатися. В усякому разі Україна набагато сильніше, аніж будь-коли вкорінилася в свідомості і західноєвропейських держав. На жаль, українські еліти самі змарнували той успіх, країна залишилася м´ячиком у руках олігархів. Спрут корупції і надалі отруював країну.

А ми в Європейському Союзі так і не розуміли ознак часу. І я тоді вважав, що принципове питання європейської перспективи для України не таке важливе, як конкретні кроки підтримки. Ми в ЄС надзвичайно негнучкі!

Але водночас я вважаю, що це принципове питання все-таки має вирішальне значення. Мені не вистачає нині відвертих висловлювань з нашого боку. Звичайно, мені відомо, що настрій у ЄС сьогодні спрямований у зовсім інший бік. Але треба пам´ятати: це принципове питання загалом вирішене. Відповідно до статті 49 Ліссабонського договору кожна європейська країна має право перспективи вступу до ЄС – якщо вона цього бажає, виконує критерії, а ми в Європейському Союзі в змозі надати їй таку перспективу. Перше нині не піддається сумніву, над другим саме працюють, хоча ми знаємо, що шлях іще довгий, ми самі маємо проблеми в ЄС, цілком зрозуміло. Але тим самим описано завдання і виклики – але ж немає принципової перепони! Україна має чітку перспективу членства в Європейському Союзі і мені б хотілося, щоб це частіше і чітко промовлялося і в нас у Німеччині провідними її представниками!

Ми в Європейському Союзі робили помилки. Одна з них полягає в тому, що після укладення в 2011 році Угоди про асоціацію ми не одразу підписали її та не почали її виконувати. Ми своїм зволіканням дали змогу російському впливу, а він виявився масивним і потужним.

Три роки тому, в 2014 році знову саме громадяни України на Європейському Майдані домоглися орієнтації на свободу і демократію, правову державу і ринкову економіку.

В той час, як у нас у Європейському Союзі ширилися кризи і сумніви, на Майдані люди вмирали за Європу. Вони пов´язували свою перспективу свободи, незалежності й майбуття з Європою!

Ці картини дуже нагадували мені те, що ми пережили в 1989 році – але мирно: чітку волю народу взяти свою долю у свої руки й самим визначати свій курс.

З того часу багато чого сталося. Дехто з демонстрантів, дехто з тодішніх громадських активістів став професійним політиком і нині сидить у парламенті. Звичайно, не завжди існує єдина думка, як бути далі. Та це й було б дивним.  Ще збереглися старі сили і ще вони мають владу. Крім того, не так просто придушити ендемічну корупцію в структурному сенсі та досягти деолігархізації економіки. Та й олігархи всі різні.

Але треба знову й знову заперечувати враження, яке нав´язується зацікавленою стороною, про те, що Україна дедалі більше стає „failed state“ – «держава-невдаха». За прогрес, досягнутий протягом останніх двох років, часто треба було тяжко боротися – і його не можна заперечувати. Це стосується як банківського сектора, так і енергетичної сфери. Процес децентралізації та зміцнення регіональних і місцевих громад іде повним ходом. Реформується державне управління і починає також давати перші плоди боротьба з корупцією. Поки що ще великим викликом залишається розпочата реформа юстиції – але вона вже рухається. Важливо, щоб зміцніле громадянське суспільство та незалежні критичні мас-медіа супроводжували ці процеси й вели публічну дискусію. Звичайно, завдання ще величезні, але є просування вперед, хоча – для кожного нетерплячого – а хто ж не такий! – усе ще надто повільно. Я сподіваюся, що нарешті наступними тижнями безвізовий режим із Європейським Союзом стане для українців реальністю, щоб люди відчували, що результати є!

Все це відбувається сьогодні за ускладнених умов війни на сході України. Такого ніхто у нас у Німеччині та в країнах Європейського Союзу не може собі навіть уявити. Я став свідком, як нещодавно під час одного візиту мала бути перенесена одна розмова, бо співбесідник був на похороні друга, який загинув у Східній Україні…

У цьому великий трагізм, і не востаннє для самої Росії, що російське керівництво ще під час Помаранчевої революції, а ще більше останніми роками розуміло й розуміє прагнення своїх сусідів до свободи як загрозу. Мабуть, у російської верхівки панує страх, що в її власній країні громадяни сприймуть такі сигнали і самі виступлять за свободу й демократію.

Тож сталося те, що хтось навряд чи вважав за можливе:

Росія, як держава-підписант Будапештського меморандуму про територіальну цілісність України, анексувала Крим і на порушення міжнародного права приєднала його до себе. А за підтримки сепаратистських сил вона розпочала приховану, але й донині провальну і криваву війну на сході України. І досі попри перемир´я аж до сьогодні вона кривава й реальна.

Майже два мільйони людей стали біженцями, умови життя в цих регіонах нестерпні. Воєнна пропаганда ускладнює конкретну і диференційовану оцінку ситуації .

Світ жахнувся, що постійний член Ради Безпеки ООН так кричуще і ґрунтовно піддає сумніву міжнародний повоєнний лад. Подальше просування агресивних сил змогло нарешті бути зупинено завдяки домовленості про перемир´я «Мінськ-2», але ситуація дуже крихка і постійно може настати загострення.

Україна не зможе перемогти у війні воєнними методами, вона змушена розраховувати на міжнародну підтримку, а тим самим мусить виконувати нелегкі вимоги «Мінська-2». Проте інша, російська і сепаратистська сторона дуже далека від того, аби виконувати їх. І рішення поки не видно.

Обрання нового президента у США не полегшує ситуацію. Треба сподіватися, що Федеральному уряду вдасться переконати партнерів як у Європі, так і у США, що необхідно зберігати тиск, щоб Росія повернулася до дотримання міжнародного права та визнання міждержавних кордонів. Тому продовження санкцій щодо Росії неодмінне, та навіть має бути готовність до їхнього розширення, якщо це буде необхідно.

Саме коли держави порушують принципові, досягнуті після тривалих переговорів і підписані ними самими міжнародні правові норми, надзвичайне значення має вірність принципам всього світового співтовариства. Міжнародний правовий порядок сьогодні більше, аніж ми будь-коли могли мріяти, потребує активних захисників і наполегливих зусиль.

А Україна як жертва порушення цього міжнародного правового порядку потребує активної солідарності! Хоча посередник у переговорах має зберігати необхідну дистанцію до обох сторін, і це однаково стосується як Федерального канцлера, так і Федерального міністра закордонних справ, але це не повинно привести до того, що жертву агресії та агресора ставитимуть на один щабель!

Багато хто і в нашій країні не усвідомлює, що тут ідеться не просто про країну на східній околиці Європи, якій, на превеликий жаль, завдається кривда. Ми повинні розуміти, що тут ідеться про саму Європу, про її цінності та її принципи, і про те, що ми не можемо їх зраджувати, що ми повинні бути готові захищати і берегти їх.

І ось це пояснити – завдання усіх нас.

Тут в Україні це найпереконливіше відбувається шляхом рішучих реформ на основі цих цінностей. А ми, всі інші європейці, мусимо переконливо пояснювати й захищати вирішальне значення цього Європейського Союзу для нашого майбутнього від усіх популістських і націоналістичних сил у наших країнах і поза їхніми межами.

Протягом останніх років нам, німцям, довелося через різні ювілейні дати повернутися обличчям до нашого історичного минулого. При цьому спостерігається, що багато хто в Німеччині, якщо йдеться про нашу провину і злочини щодо Радянського Союзу, пов´язують це тільки з Росією. Але це неправильно, бо таким чином забувають, як сильно потерпіли саме Україна та Білорусь. Наш Федеральний президент Йоахим Ґаук, який залишає свою посаду, завжди знову і знову знаходив напутні слова. Також і в минулому році тут у Бабиному Яру.

Бабин Яр є символом багатьох місць жахіть – символом геноциду євреїв, який поряд із Аушвіцем і місцями промислового винищення здійснювався тут шляхом розстрілу багатьох тисяч людей,

символом вбивства радянських військовополонених – понад три мільйони стали жертвами німецького вермахту, серед них сотні тисяч українців, чиї імена ми розшукуємо, щоб берегти пам´ять про них,

символом вбивства сінті й рома, поляків і українців, а також політичних противників незалежно від їхніх поглядів.

Ми, німці, знаємо, що це минуле, яке несе на собі печатку провини та власної неспроможності, не минає і буде ставити нас і в майбутньому перед новими викликами.

В Україні саме останніми роками почали по-новому розглядати історію. Наш досвід полягає в тому, що важливо не зводити її до ідеологічних або націоналістичних ракурсів, а давати можливість різним перспективам і різному досвіду в суспільних дебатах і не нацьковувати одні жертви на інших. Це є тривалий, складний процес, який буде тим успішніший, якщо він матиме своїм підґрунтям цінності, які ми сьогодні спільно сповідуємо в Європі.

Українці показали, що в своїй значній більшості вони належать до Європи. Ми в Європейському Союзі – а також і по той бік Атлантики – переконуємося, що такі цінності навіть у багаторічних демократичних державах необхідно захищати знову і знову.

Тож ми стоїмо перед цим спільним завданням захищати свободу і право на самовизначення, правову державу і територіальну цілісність, свободу мас-медіа і утверджувати гідність кожної людини, а не лише свого етносу та нації.

Отже, переінакшуючи давню цитату: Демократи всіх країн, єднайтеся! І захищайте свободу, здобуту в боях поколінь!

Урочиста промова Маркуса Мекеля на прийомі в Посольстві Німеччини в Києві з нагоди 25-ї річниці відкриття Посольства після проголошення Незалежності України

Маркус Мекель під час прийому з нагоди 25 років з відкриття Посольства