Вітальне слово Посла д-ра Ганса-Юрґена Гаймзьота з нагоди 4-го Київського діалогу „Історія та політика пам’яті сьогодні в Німеччині та в Україні“, 23 жовтня 2008

Я радий інтересові, проявленому до цього заходу, інтересові активних людей з Німеччини та з України, відомих політиків, преставників суспільних груп, науковців, суспільно активних громадян з обох країн і представників мас-медіа. Всі вони виступають за багатогранність відносин між Німеччиною та Україною і наповнюють їх життям. Відносини, які не обмежуються тільки політикою. Відносини, в яких ми вчимося один від одного і можемо навзаєм надихати один одного. Сьогодні нас також зібрала разом тема, яка особливо придатна для плідної дискусії: „Історія та політика пам’яті сьогодні в Німеччині та в Україні“.

„Пам’ятати означає настільки чисто й чесно згадувати подію, що вона стає частиною власного нутра. Це висуває великі вимоги до нашої правдивості“, так висловився наш колишній Федеральний президент Ріхард фон Вайцзекер у своїй промові 8 травня 1985 року з нагоди 40-річчя закінчення Другої світової війни. Чесно і чисто, правдивість – це серйозні слова, які проте так рідко подибуємо в політиці. І взагалі, чи можна їх зустріти, вимагати? До того ж, чимало з Вас по праву зауважать, наскільки важко охопити історію хибно гаданими „об’єктивними“ критеріями чи взагалі найти консенсус щодо таких постулатів як „правдивість“, не кажучи вже про поняття „істина“. І все-таки,

справа саме за тим, що колишній Федеральний президент означив „правдивістю“.

Ми бачили у Німеччині й все ще щодня бачимо, як складно задовільнити таку вимогу. Проте я вважаю, що за десятиліття з пам’яті та далекосяжного і правдивого освоєння історії вдалося викликати важливий політичний рух, принаймні, стосовно періоду націонал-соціалізму та Другої світової війни. Вдалося досягти такого стану, що його філософ Слотердейк у своїй „Теорії повоєнних часів“ назвав „метаноя“. Готовність трансформувати визнані шкідливими культурні правила у менше шкідливі зразки. Це і було б саме те, чого ми врешті-решт завжди прагнемо: вчитися з історії.

Те, що це неабияк, хоч і по-різному, вдається, показує й освоєння інших тем німецької історії. Погляд на епоху НДР у німецьких регіонах все ще значно різниться. Оцінка терористичних актів, скоєних групою Баадер-Майнгоф у 70-ті роки, інколи викликає бурхливі дискусії. Та й суперечки навколо „Центру проти вигнання“ свідчить про те, що й нас у Німеччині ще розділяють багато питань. Про всі ці теми ще ведуться дебати і серед істориків, і в суспільстві та з дотичними особами.

Як ми можемо сприяти сталій правдивості? З одного боку їй також потрібен свій час, необхідний для відходу від „фатальних надвідносин“ (Слотердейк). А з іншого боку, багато залежить все-таки від правильного поводження з джерелами, бо тільки вони уможливлюють наближення до коректної оцінки. Первинне значення має робота з документами та архівами. Загальний, прозоро врегульований інституційний доступ, вільний від свавільного здійснення влади, дозволяє подолати демонізацію і дає можливість опрацювання без хибної політизації. Я гадаю, що не можна достатньо застерігати від політизації інституцій та відповідної інструменталізації.

Тому я особливо тішуся, що для участі в цьому заході приїхала пані Біртлер, оскільки досвідові установи, яка займається опрацюванням безправного режиму НДР у зв’язку з нашою новітньою історією, надається все-таки особливе значення. Я радий також дискусії з паном Валентином Наливайченком, Головою СБУ. Питання, як тут поводяться з архівами, викликає винятковий інтерес. Жертви і сьогодні все ще потребують визнання – особистого, людського, історичного. І нашим суспільствам потрібні ці спогади, які стають можливими тільки тоді, коли ми обізнано поводимося зі злочинами минулого. Але розуміння власної історії перебуває до того ж  у тісній залежності від поводження з власними архівами. Українська держава як демократична країна успадкувала важке минуле, але й водночас має шанс, який полягає у тому, що вона не мусить звинувачувати себе у тоталітарному минулому. І таким шансом слід позитивно скористатися для нового початку і відкритого поводження зі своїм минулим. На мій погляд, контакт з установою, яку очолює пані Біртлер, має велике значення і з іншого аспекту. Коли упав мур, історична картина Західної Європи, Європейського Союзу уже вирізнялася цілісністю. І ця західноєвропейська історична картина мусить бути відкоригована чи, принаймні, доповнена. Як інституція, яка німецький комуністичний тоталітарний досвід знає краще, ніж будь-який інший, установа Уповноваженого з питань документів Служби державної безпеки колишньої НДР є придатною стати тут містком у Східну Європу і діяти водночас в обох напрямках; і на Заході, щоб привнести цей східноєвропейський досвід.

При цьому зрозумілим має бути таке: єдиної пам’яті бути не може, і в європейському контексті, оскільки пам’ять залишається суб’єктивною. Проте диспути про те чи інше бачення є можливими і корисними. Не забуваймо, що активна політика пам’яті передбачає наявність культури пам’яті, в тому числі культури ведення суперечок про пам’ять. А це передбачає плюралізм. Отож особлива роль відводиться і громадянському суспільству. Тому я заохочую, зокрема, неурядові організації у Німеччині та Україні продовжувати і поглиблювати їхній розмаїтий обмін.

Дозвольте мені ще раз повторити це: для правдивої пам’яті особливо важливо, крім того, щоб пам’ять не дегенерувала до простого інструменту політики. Не стала інструментом боротьби думок, інструментом верховного права на визначення істин. Утискування неприємного, убезпечення більшостей та політичних симпатій. Звичайно, ми знаємо, що неідеологічної історіографії не існує, і що історія завжди фіксувалася і передавалася політичними категоріями. Але проблематично стає тоді, коли політичні, а подекуди нагально політичні аспекти приховують пам’ять, що прагне правдивості.

Тому історична наука відграє в наших європейських країнах особливу роль. Я радий бачити серед нас і представників цієї дисципліни з Німеччини та України, не в останню чергу і через те, що я себе теж до них залічую.

З цікавістю підходжу до зустрічей наступних годин і днів. Ми маємо тут учитися один від одного. Люди в Німеччині та Україні поділяють спільну європейську долю, у різних ролях. А ми мусимо давати собі раду з нашою відповідно насиченою, складною, почасти двозначною історією і мусимо бачити, що пам’ять допомагає нам на майбутнє віднайти своє місце у сплетіннях сучасного світу. З таким розумінням я радий проведенню цього 4-го Київського діалогу.